НЕ ПІДПИСАТИ НЕ МОЖНА ПОГОДИТИСЬ

П’єса про вибір, якого не було, і відповідальність, яка лишилась
ДІЯ I: КРЕДИТ НА ВИЖИВАННЯ
Вам нічого не загрожує. Підпишіть тут.
(Офіс “РУКОПОТИС.КРЕДИТ — Один народ. одна угода™”. Білий пластик. У залі грає ніжний лаунж, від якого хочеться вистрелити. Усюди пахне кавою і капітуляцією.)
(Заходить БОГДАН. На ньому гетьманський жупан, перешитий з військової форми, заляпаний мазутом і попелом. У руці — зім’ята тека з гербом Речі Посполитої…)
БОГДАН
Хлопці, мені гаплик. Треба щось. І бажано без “братніх обіймів”, бо від останніх ребра досі не зрослись.
(З-за перегородки виходить ВАСИЛЬ БУТУРЛІН…)
БУТУРЛІН
(Його мова — це офіційно дозволена версія “дружньої” української, якою користуються у переговорних кімнатах імперій. Мікс словника ООН і базару на Троєщині.)
Та не… тратьте нерви, пан гетман. Ви же прийшли сюда… ну як це сказати… не за побєдой, а за паузой, так? Ми ето розумієм. Всьо панимаєм.
(усміхається, нахиляючись ближче)
БУТУРЛІН
Смотрітє: повна поддєржка, пока ви — с нами. І только с нами. С вас — нічєво такого. Ну… мелочі. Як то кажуть — братскіє условія. І, канєчна, подарок — наклейка “МИ РЯДОМ™” — клеїтцца прямо на граніцу. Один підпис і вам не холодно, не страшно, не отдєльно. А самає главноє — більше ніхто не спрашує: “а ви вапще кто?”
БОГДАН
(м’яко)
А якщо я хочу читати договір?
БУТУРЛІН
Читати?..
(пауза, вдивляється в Богдана, як у дитину, що питає, де спить дощ)
Канєшна, пан гетман. Єслі вам так охота знати, шо іменно ви там подписуєте — то читайте.
(усміхається, легенько поправляє краватку, мов той, хто вже бачив цей цирк сто разів)
Це ж ваше… як там… право. А наше — не ждатєльно сидіть.
(акуратно протирає ручку хустинкою, не дивлячись на Богдана)
(Zoom-дзвінок. Екран спалахує. З’являється ХАН СЕЇТ-ҐЕРАЙ — у золотому халаті, з келихом у руці та усмішкою, в якій мед і отрута. Камера трохи завалена — ніби навіть техніка знає, що ця розмова нічого доброго не принесе)
БУТУРЛІН
(натискає mute на хромованій гарнітурі, шепоче крізь зуби)
— Только етава не хватало...
(випрямляється, посміхається вже ширше, але не дивиться в очі)
ХАН
Василю, давненько не бачилися. Все ще роздаєте “дружбу” без повернення?
(пафосно п’є з золотого келиха)
БУТУРЛІН
(вимикає mute, говорить з ідеальною рівновагою ввічливості й холоду. У кутику рота Бутурліна смикається м'яз, але усмішка залишається недоторканною)
Ми нікому нічєво не нав'язуєм. Ми предложеніє дєлаєм.
ХАН
(до Богдана)
Богдане… мій непокірний. Знову шукаєш, з ким вигідніше програти?
(п’є)
Якщо втомився від свободи — скажи. Я вмію забирати її красиво.
(дивиться вбік, і каже майже не в мікрофон)
Дехто й досі думає, що я дав їм вибір. Ну-ну.
(Богдан мовчить. Погляд тяжкий)
(У дверях — ВИГОВСЬКИЙ. Тримає теку з грифом “Гадяч”. На грудях — слід від нагороди, яку зняли…)
БОГДАН
(не повертаючи голови до Виговського)
— А ви досі зберігаєте той договір? Обгоріли, але ще ділитесь вогнем.
ВИГОВСЬКИЙ
Пане гетьмане… Не кожна поразка — зрада. А не кожна вірність — життя.
(Тиша рветься. Двері розчиняються з хрустом, наче хтось ногою — а так і є. Заходить ІВАН СІРКО…)
СІРКО
Що це за балаган, мать вашу?
(плює вбік)
Гетьмане, я тут повз три трупи перелазив, щоб встигнути, а ви, курва, в лаунжі з ворогами на “ви”? Якщо волю міняєте на фантик — скажіть прямо. Я тоді назад — в багно. Там хоч ніхто не посміхається, коли ріже.
(Бутурлін клацає ручкою. Раз. Два. Спокійно ховає її до кишені. Шукає очима каву, не знаходить. Пропускає репліку повз себе — ніби не почув)
(На екрані хан аплодує. Повільно, з насолодою)
ХАН
Оце голос. От якби такий промовляв угоди — я б, може, їх і слухав.
(всміхається до Богдана)
Але бачите, пане гетьмане — серед вас ще є ті, хто не втомився воювати. Це… незручно, правда?
(Виговський ледь чутно хмикає. Вперше. Ніби хтось пожартував його життям — і він зрозумів, що не сам такий)
(Богдан мовчить. Довго. Пальці — в замок. На столі — лише слід. Рішення нема. Або вже не його)
(У куті — ЗІНА. Сидить осторонь. Дим крутиться навколо пальців. У руках — примірник угоди, зігнутий, як газета. Поруч — блокнот. Зіна час від часу щось записує)
БУТУРЛІН
(голосно, ніби грає роль перед камерою)
Пані Зіно, от я відю, шо у вас, так сказать, копія імається.
(погляд ковзає, усмішка не зникає)
Можна вас попросити… ну… в голос прочитать?
(пауза, солодше)
Щоб усє поняли, на шо ми здесь вообще соглашаємся. Бо ми ж — за транспарентність.
(ЗІНА кладе ногу на ногу, не поспішає. Затягується, дивиться на сторінку так, ніби читає вже не вперше)
ЗІНА
(спокійно, вголос, як ведуча похоронного радіо)
— Стаття 3: “У разі порушення миру — сторони сповіщають шляхом мовчання.”
— Стаття 9: “Цар зберігає право не присягати, бо він уже Цар.”
— А ось цікаве: “Кредит неможливо скасувати, навіть якщо ви подохнете.”
— І далі під зірочкою: “Сторони домовляються мовчати про значення терміну ‘незалежність’.”
(перегортає сторінку, клацає запальничкою)
— І ще перлина: “У разі смерті Гетьмана — діє довіра до наступника, визначеного нами.”
(усміхається самій собі)
— Дипломатія — це коли смерть іще не гарантує вихід з угоди.
СІРКО
(до Богдана)
Почули? То плюньте. Бо на гівно печатку ставити — тільки руки бруднити.
СЦЕНА: НА КРАЮ РУЧКИ
(Після останньої фрази Зіни — тиша. Всі чекають на Богдана. Лише дим і світло, яке ріже, як офісний неон)
БОГДАН
(дивиться на ручку. Голос ніби рівний, але кожне слово — через стиск у горлі)
Якщо не підпишу — мені гаплик. Якщо підпишу — нам усім гаплик.
(пауза. Потім трохи голосніше, нервово)
Але я заїбався. Я реально заїбався.
(вдихає, не дивиться нікому в очі)
Я вже не думаю. Не зважую. Не планую.
(на останньому слові — майже крик)
Я просто не можу, блядь, більше.
СІРКО
(різко, як ляпас, не підвищуючи голосу)
Не підписуй, бо втомився. Інакше кожен після тебе так само здасться.
(погляд твердий, без жалю)
Нам не треба ще один підпис. Нам треба хоч один "ні".
БУТУРЛІН
(солодко, як з телемагазину)
Та це ж не підпис, пане гетьман. Це просто… так, для галочки, формальна бумажка.
(робить крок ближче, майже шепоче)
Малєнькій штрішочок — а яка стабільність! Вам сразу полєгчає. А нам — ну, чисто для удовольствія.
ХАН
(з екрана, крізь сміх)
Ну, давай, Богданчику. Зроби вже як дорослий. Потім скажеш, що тебе змусили.
ЗІНА
(тихо, але як удар)
Усі кажуть, що “мали вибір”. А я записую — хто і коли обрав мовчати.
(Богдан стискає ручку — рука тремтить. У кімнаті чути тільки тихе клацання запальнички Зіни. Час наче зупинився)
(Раптом двері грюкають. Заходить СОЛДАТ ЗСУ у зношеній піксельній формі, борода з пилюкою, очі без зайвих ілюзій)
СОЛДАТ ЗСУ
(Мовчить. Потім говорить тихо)
Підписали?
(Всі мовчать)
А хлопці там, за спиною, далі гинуть. Не від паперу — від куль і холоду. Ваші “маленькі штрихи” — це їхні рани і могили. А ви тут шукаєте “легше” — на кістках і згорьованих матерях. Поки ви в цій залі зручностей — їхня війна триває.
(Тиша. Всі дивляться на солдата. Напруга наростає)
(Богдан мовчить. Дивиться на солдата. В очах — не впевненість, не відчай. Щось інше. Порожнеча, куди щойно впав голос із майбутнього)
БОГДАН
(ледь чутно)
Ти… вже був там.
СОЛДАТ ЗСУ
(киває)
Я народився після того, як ви вибрали “легше”. І помру — щоб ви могли згадати, як це було.
(Пауза. Сірко не кліпає. Виговський трохи відводить очі. Зіна затягується й наче фіксує щось в собі)
БУТУРЛІН
(усміхається, як той, хто вже поставив крапку, але дозволяє комусь її перечитати)
Ми ж нікому нічєво не нав’язуємо. Ми просто... как то говорят, фіксіруєм общую волю.
(пауза, з натяком)
Даже єслі ана не не була вголос артикульована. Аднака... чуствуєтцца, правда?
СІРКО
Цей “мир” — як гівно в обгортці. Схавнеш — а потім питаєш, чого смердить.
(На екрані з’являється нове повідомлення: “СЕСІЯ ІСТОРІЇ ЗАВЕРШЕНА. ПЕРЕЙТИ ДО НАСЛІДКІВ?”)
(Світло згасає, лишаючи лише силует Богдана з ручкою. У повітрі — дим, цифровий тріск і пам’ять, яку не вимкнеш)
ДІЯ II: КУРС ВАЛЮТИ: КРОВ.
Підписав — привіт із пекла, не підписав — привіт із багна.
(Сцена холодна, світло біле, але жорстке. В центрі залу — СОЛДАТ ЗСУ. Він сидить на дерев’яній лавці. Поруч — кульгає ЗІНА з документами)
СОЛДАТ ЗСУ
(кричить, голос рве горло)
Ви там підписали маячню цю, а тут хлопці по коліно в крові, мерзнуть, і вмирають, як собаки!
(Б’є кулаком по столу, розпльовує в підлогу)
Ваші “штрихи” — це їхні трупи, їхні матері, що ллють сльози і проклинають кожного, хто не спромігся сказати “ні”!
(ЗІНА кидає на стіл гору пожовклих документів)
ЗІНА
(жорстко)
Архіви горять, пам’ять вигорає, а ви торгуєтесь, як мудаки на базарі! Це не угода — це клеймо ганьби!
(СІРКО з’являється в тіні. Голос — як удар каменем)
СІРКО
Ціна — не в паперах і підписах. Це в мертвих, яких ви продали, бо боялись бути людьми.
БОГДАН
(зі сміхом, що кришить серце)
Та мене поставили перед фактом. Тепер я плачу — кров’ю, потом і забуттям.
(Раптом у кінці зали — двері, які ніхто не бачив…)
(Світло змінюється: не стає яскравішим, але чомусь холодніше. З’являється ЦАР)
ЦАР
(голос тихий, але в залу проходить, як указ)
Хто вас просив? Ви самі прийшли. Самі просили. Самі підписали.
(Пауза. Навіть Сірко не рухається. Лише Зіна фіксує сказане у своїй пам’яті)
ЦАР
Я сидів. Я слухав. Я мовчав. І ось — моє мовчання стало правом власності.
БОГДАН
А якщо б ми не прийшли?
ЦАР
(усміхається, але так, що хочеться вмикати сирену)
Тоді б вам розповіли, що прийшли.
(Солдат стиснув кулаки. Зіна тихо заплющила очі)
ЦАР
Ваша свобода — це хороша легенда. Але її ми вже екранізували. Без вас.
(Дивиться в камеру, якої нема. Або є, але її ніхто не вмикав. І додає — м’яко, як ласку)
І ніхто вас не змушував. Ви ж самі обрали “порятунок”.
СОЛДАТ ЗСУ
(повільно встає, дивиться в зал, голос спокійний, але жорсткий)
Підписуйте скільки хочете, тримайте свої бумажки, круті дядьки.
(пауза)
Та ми не зламаємось.
(зі злостю)
І ця ваша імперія — вона дохне. Разом із тими, хто їй вірив.
(дивиться прямо в очі)
Ми виб’ємо цю свободу зубами, кров’ю та пиздюлями.
(робить крок вперед, голос ставить)
Бо в нас є, за що боротись. А у вас — лише порожні папірці і страх.
ЕПІЛОГ
(Офіс потроху розслабляється. ХАН розвалився в кріслі, п’є чай із презирством. ЗІНА курить, СІРКО бурчить, БУТУРЛІН старається втримати “фейс”, БОГДАН крутить ручку, нервує)
ХАН
(з глузливою усмішкою)
Ну, підписали? Чи ще всі втираєте соплі?
(Потирає руки, наче готується до свята)
Імперії — як дохлі пси на базарі. Скільки їх не крути — вони смердять, розкладаються і всім на їх байдуже.
БУТУРЛІН
(посміхається з ледь прихованою злістю, витираючи долоні)
Та що ви, пане хане, ви ж самі вчите — “ліжко, де лежиш, так і стелись”.
(нахиляється трохи ближче, голос стає холодним і гладким, наче отрута)
Імперії — то є, так сказать, бізнєс. Пока торгуєм — існуєм. А как перестанем — то вже не вопрос ідеології, а просто баланса… отого, державного.
СІРКО
(хльостко, ніби ляпає по морді)
Та ваш бізнес — це гівно в коробці! Нічого там живого нема, крім трупного смороду і жалюгідних спроб втриматись на плаву!
(погляд палає)
Коли ця шахрайська імперія скотиться в лайно — всі ваші "торги" і "контракти" накриються мокрим місцем!
ЗІНА
(з неприхованою люттю, голос зріже, як ніж)
Ви — жалюгідні потвори, що продають пекло за паршиві папірці.
(кидає погляд у зал, ніби спалює всіх)
Поки ви тут балакаєте про свої угоди, люди горять живцем, а ви — просто мразі!
(кидає документи на підлогу з огидою)
І не вийдете ви з цього гадючника, поки не випаруєтесь назавжди!
БОГДАН
(різко, коротко)
Пішло воно все до дідька. Ваші “штрихи” і “стабільність”.
(дивиться прямо, холодно)
Я — не ваша дурка, і цей папір — не вирок.
(затримка)
У нас ще є сила рвати ці ланцюги.
(тихо, але з погрозою)
І імперії падуть. Бо вони згнилі.
ХАН
(підморгує, ледве стримуючи сміх)
Підписуйте чи ні — імперії падуть, як дохлі тварюки. І нікому не потрібні ваші сльози й вибачення.
(П’є чай, дивиться зверхньо)
Ви тут вичарковуєте, як недоумки, а історія зітре вас з лиця землі, як лайно на підошві.
(Пауза. Всі мовчать. ЗІНА клацає запальничкою. Світло мерехтить — як смертельний вирок)
(Світло поступово згасає. Залишаються лише Богдан і СОЛДАТ ЗСУ. Інші персонажі — у тіні, нерухомі. Навіть екран більше не світиться. Зал мовчить)
(БОГДАН стоїть над столом. У його руці — ручка. Вона важка, як зброя. Як гріх. Як мовчання)
(Він зводить очі. Не на когось. Усередину себе)
БОГДАН
(тихо, майже не дихаючи)
Якщо я підпишу — буде легше. Але не мені. Комусь — зручніше. А мені — порожньо.
…Я не хочу бути зручним. І я більше не боюсь.
(Пауза. Тиша давить. БОГДАН — раптовим рухом — ЛАМАЄ РУЧКУ навпіл. Частина падає. Іншу — кладе на стіл)
(Десь у темряві хтось різко вдихає повітря — ніби з-під води. Хтось інший — мовчки виходить. Можливо, ЦАР. Можливо, ХАН. Можливо, сама історія)
СІРКО
(хрипко, собі)
От і нарешті.
(СОЛДАТ ЗСУ робить півкроку вперед. Дивиться на Богдана. Не каже нічого. Але в погляді — “дякую”. Не за себе)
БОГДАН
(повертається до нього. Голос рівний, наче втомлений тост)
Живі — не підписують. Вони — чинять опір. І помирають — не як жертви. А як ті, хто встиг сказати “ні”.
(СОЛДАТ мовчки киває. І виходить — спокійно, без кроків пафосу. Але кожна його хода — наче вирвана зі сну)
(БОГДАН підходить до аркуша. Дивиться — сторінка порожня. Жодного слова. Білий папір — ніби все ще чекає)
(З темряви виходить ЗІНА. В руках — чорнильне перо. Але вона не дає його Богдану. Вона — записує. Щось інше)
ЗІНА
(півголосу, собі)
Цього разу — не підписав. І я запишу це. Вперше.
(Вона сідає. Світло фокусується на її руці, що веде чорнильну лінію. Папір більше не порожній — але то не договір. То — пам’ять)
(Світло згасає. Останнє, що видно — зламана ручка і перо, що пише в тиші)
Живі — не підписують.
КІНЕЦЬ
Кіоск| Мазепа| Ґудзик| Не підписати| ← Назад до репертуару