Ґудзик і куля

Вітаю, панове з минулого. Вітаю вас, істоти різного ступеня декомунізації! Сьогодні — спецефір, бо на лаві підсудних: генерал без армії, лідер без держави Симон Васильович Петлюра! Пане Симоне! Вас звинувачують у наступному: 1. Проїбав державу. 2. Здав Галичину. 3. Не зупинив погроми. 4. Став логотипом замість людини. Що скажете? Скажу чесно: пахне хуйньою. Але якщо вже викопали — слухаю. (грюкає посохом) Та ти, холєро францова, нас здав як гнилий бурсак! Ми під Львовом клалися, як дурні, в болоті, а ти тим часом у Варшаві з Пілсудським блудну державку вичарковував! — Оце, пане Прокуроре, не речовий доказ — це ридання покоління! Зламаний ґудзик… Блядь, Ґудзик! От що лишилось від Галицької Армії. Ґудзик, блядь! Бо ти рішив, що ми — вклад в переговори. А ми — не вклад! Ми — кров, розумієш?! (зітхає важко) Я не зраджував. Я балансував на лезі. Польща — то не “союз”, то ножиці в горлі. Я не пив чай з Пілсудським, я ковтав приниження — бо або ми разом, або вас виріжуть під Калушем, як гуску. (після паузи) — Гарна мова. Сльоза, логіка, геополітика. Але от що, пане обвинувачений: чи вирізали б їх під Калушем гірше, ніж здали їх під Варшавою? (стишує голос. Його погляд — пряма лінія через століття) — Гірше? Можливо. Але тоді хоч знали б, за що вмирали. А так — жили, не розуміючи, кого зрадили: себе чи одне одного. (на видиху) — Інколи поразка зі зброєю — не так принизлива, як виживання без обличчя. (обурено) Та ти би вже краще з чортом підписався, ніж з тим ляхом договір! Бо як Польща “допомагає” — то це потім кордони по горлу ріже! (різко) Я знав. Але що мені лишалося — мати союз чи мати пізд*ць? Реальна політика, блядь, не питає, з ким ти хочеш — питає, з ким хоч можна ще не здохнути. (люто) Та хоч би сказав! Хоть листа кинув, хоч в дупу собі той союз засунув — але сказав би! (дивиться в очі) А я кожен вечір говорив. У подушку. Бо навколо лиш або зрадники, або святі з кулеметами. Мене не слухали. Мене штовхали. Я вас не продав, гуцуле. Я вас не витяг. (стихає) То й з тим і живи. Ми згоріли — а ти тепер отут сидиш, як мем, як логотип на горняті. То пий вже. До дна, куме. (з-за лаштунків, голосом наждака) Та вгамуйтесь уже, хлопці з краю! Половина фронтів не знала, де вони воюють, а ви мені тут “здав”. Цей цирк називається: “Два отамани і нуль логістики”. Мені б ваш союз у дупу, та вже повно — там усі договори лежать, від Бреста до Варшави. (тихо, без театру) Я не приходив сюди по пам’ятник. Я приходив — бо кожна могила потребує свого імені. Ось — моя бабуся. Їй було 62. Вона пекла хали й читала німецькою. Ось — мій дядько. Йому було 9. Його знайшли в річці. І ось — Проскурів. 1919. Твої. Не вороги. Твої. І ти — мовчав. Я не кажу, що ти наказував. Я кажу, що ти не зупинив. — Отаман Семесенко — твій. І його мовчання — твоє. — Це — лист із Проскурова. Пляма — не чернило. Це кров. І в ньому — не прокльони. Там просто написано: “Ми не знали, за що. Але знали — від кого.” — Я не прийшов судити. Я прийшов — щоб ти почув. Бо мовчання — це теж дія. І ти діяв. Глухотою. (хрипко) Я не мовчав. Я кричав у наказах. Я рубав підписами. Я карав тих, кого міг. Але що таке “влада” в країні, де генерали вчора ще були селянами, де отаман тримає сотню, бо має три пляшки самогону? Що таке “команда”, коли армія — це злість на двох ногах? (твердо) То значить, твоя влада — не влада. А камуфляж. (пошепки) — Я не встиг збудувати армію. Я встиг тільки зібрати біль. І пустити його в бій. (дивиться просто) Я не прийшов виправдовуватись. Я прийшов — не тікати. Бо якби я знав, що так вийде — я б таки згорів із ними. Але я жив. І цього мені ніхто не простить. (тихо) Я не прийшов прощати. Я прийшов — щоб ти почув, що кожного разу, коли тебе носять на прапорі, десь у землі — все ще гниє мовчання. А тепер скажи: Ти плакав? (після довгої паузи) Ні. Я записував. (виходить повільно. Говорить, як бинт, що ріже рану) Ви хоч раз бачили армію, яка слухає папір? Я — бачила. В музеї. Пластмасову. А тоді? Тоді кожен п’яний з шаблею думав, що він Бог. Ви хочете ідеалу. З наказом у золотій рамці. Історію з мармуром і “без плям”. То йдіть і повитирайте багно з колективного взуття. Бо це не Петлюра мовчав — це ви, блядь, всі разом — підписались тишею. (із темряви, без сарказму) — От і все, пані та панове. Суд відбувся. Але не над Петлюрою. А над нами. Над пам’яттю, що боїться плям, і над совістю, що кляне без дзеркала. (істерично) Народ тебя вазненавіділ, пєтлюро-ґандоніщє! Патаму шта ти — фантом! Мішок с воздухам, шо звінєл тризубом, а внутрі — ніфіга. Гдє твої заводи?! Гдє раскулачіваньє?! Гдє “Кто ні с намі — таму в магілу?!” Перша. Я не вбивав селян за мрію — я йшов з ними на смерть. А ти — різав горло вночі, називаючи це реформою. Друга. У мене була армія з голих ніг і дірявих гвинтівок — не з наганів донощиків. А ти — будував державу з трупів і звітів про “успішну колективізацію”. Третя. Мене любили або ні — але я жив з відкритим обличчям. А ти — в капюшоні історії, як щур із портфелем. Тебе навіть твої діти прокляли. А тепер слухай, ти, пліснява революції: Я — програв, бо казав правду. А ти — виграв, бо навчився брехати з посмішкою. Тобі мали б ставити пам’ятник… зі сміття і крові. — Ага! Бо ти — слабкий! Бо ти — не встиг! Бо ти — не вбивав досить швидко! (плюється на підлогу) Ти, червоне тупе ехо, закрий рота! Бо він не був ти, падло. Бо він не жер дітей революції, як ти. Бо його страх — був людський. А твій — це страх, що хтось доживе до правди. Твоя революція пахне мертвими селами і протоколами допитів. Порядок у вас був? Та такий, що діти боялись запитати, де їхній тато. Не мели мені про “народ” — ти ним підтираєшся від 17-го року. Стій з прапором, як труна з гаслами — і гни далі. — “Київ, 1919. Розстріляно 12 000. Без суду. Без слідства. Одеса, Миколаїв, Херсон — ще 14 000. За саботаж, за хліб, за погляд.” — “Катеринославщина. Повстанці Махна — знищені. Села — спалені. Селяни — заручники. За кожен пуд хліба — кров.” — “Наказ №...” (зупиняється) — Та що там номер. У вас усі накази — без імені. Бо імена — в ямах. Значить, Симон Васильович. УНРівський Дон Кіхот із кулеметом: мав ідею, не мав армії, вмер. Його шанують ті, хто на “воював” забув дописати — “але програв усе, що міг”. Його ненавидять ті, хто думає, що “отаманщина” — це TikTok. А решта — просто бояться вимовити його прізвище, бо хтось із коментаторів у фейсбуці скаже: “Ага! Значить ти за…” Петлюра — це історична драбина, на яку всі лазять, але тільки для того, щоб насрати зверху на когось іншого. І от приходиш ти додому, включаєш якусь програму, а там знов: — “Чи був Петлюра героєм?” — “Чи був він зрадником?” — “Хто винен у погромах?” А правильне питання — “а де, сука, була ваша держава, коли він її витягував зубами з багна?” Йому закидають антисемітизм, поразку, недержавність, слабкість, а він — сам. Проти всього. Без підтримки. Без тилу. Без шансів. І найгірше — виявився живим, коли треба було бути міфом. Тому, друзі, якщо хочете дійсно українського героя — візьміть того, хто про*бав усе, але досі заважає вам спати. Наказ 131 — карати за погроми. 204 — вигнати отаманів. І ще лист: «Я боюсь, що Україна не готова». Тепер кажи: чому тебе не читають, а тільки дрочать на образ? Бо я — як стара карта. Кожен малює нові межі. Але земля під нею та ж. Сильно. Але мертвих не слава лікує — а тиша. Сиди. Ми ще не закінчили. Це твої листи. До Винниченка. До дружини. До себе. Тут написано: "Я боюся. Але мушу виглядати як мужній. Бо народ не пробачає сліз." (ніжно) Бо якби страх став валютою — ми б виграли цю кляту війну. А якби щирість була прапором — тебе б носили не в портретах, а в пам'яті. Ми не можемо редукувати постать Петлюри до унітарного контексту, бо вона — гібридний кластер на межі національного архетипу й колоніального відчаю. (з темряви) Та йди ти нахй, професоре астралу. Тут не кафедра. Тут піч. Тут мертвий говорить. (посміхається криво) І вперше я чую хоч щось чесне за останні сто років. Ти не був вбивцею. Ти був наслідком. Моє серце вже було розірване, ти просто поклав крапку. — Зрадник! — Герой! — Я його бачив на шкарпетках! — Всі винні. — Історія — порнуха з моралітетом. — Слово — це зброя. (в камеру) Ми не можемо повернути життя. Але можемо перестати брехати. А я вам скажу, діти мої незаспокоєні... Коли мій перший чоловік ішов воювати за Австрію — я пекла хліб. Коли другий — за УНР, то я ховала хрестик, бо грабували “національні”. А третій вернувся з НКВД — та так мовчав, що страшніше, ніж крик. Я бачила всіх ваших героїв. Той кричав. Той стріляв. Той писав. А держава — вона, блядь, як дитина в сиротинці: кожен намагається всиновити, але ніхто не хоче годувати. Ви хочете правди? Окей. Правда — це те, що залишилося після всіх прапорів. Плакати вигоріли. Гімни змінювались. А я... я досі варю чай на дровах. Бо газ то дали, то відібрали. Як і надію. То тримайте свою Україну, тільки, прошу: не несіть її знову на багнеті. Бо нею вже досить накрито ям. І не сперечайтесь так голосно. Мертві — слухають. А їм і так несолодко.